Ви приїхали в Україну близько восьми років тому. Чим займались на той момент, де жили й чому взагалі вирішили переїхати?

Я був у Франції. Завершував навчання на журналіста. І от у 2013-2014 роках почався Майдан, а я все ще навчався. Мене трохи засмучувало, що я не міг бути присутнім під час таких подій — це ж був історичний момент. Тож і далі я дуже уважно стежив за всім, що відбувалося в Україні.

Крім того, у мене вже були знайомі журналісти тут, щоправда, переважно в районі Донбасу. А за якийсь час я подумав: у мене є певні заощадження, чому б і ні? Це був 2016 рік.

Я хотів відкрити Україну, а також випробувати себе — чи здатен я бути військовим журналістом. Це теж мало значення. Я давно мріяв про таку роботу. На той час було багато воєн, але основними були в Україні та Сирії. І для мене це мало стати першим кроком.

Мені було десь 28, здається. Спочатку залишився тут приблизно на три місяці, подорожував Донбасом. Я тоді не дуже розумів, як працює фриланс. Тож усе зробив навпаки. Тобто спочатку я брався за тему, збирав матеріал, а вже потім шукав, кому це запропонувати. Насправді воно так не працює.

Тобто, коли ви приїхали, ви одразу почали висвітлювати війну?

Так, у 2016 році, влітку. Проте я майже нічого не продавав, бо західні ЗМІ насправді не дуже цікавилися. У мене не було потрібних контактів. І я, якщо чесно, не дуже добре знав, як правильно все робити.

Але потім, чисто випадково, мене познайомили з одним хлопцем. Ми добре поспілкувалися. Його звали Пітер Дікінсон. Він спитав: «Хочеш роботу? Є невеликий телеканал» Це був UATV, зараз це канал «Дім». Я такий: «Чому б і ні?» Крім того, команда була маленька, тож я міг навчатись, пробувати себе в різних ролях. Я просто скористався можливістю: гарна зарплата, цікава робота у місті, яке я люблю. Складно було відмовитися.

А що вже після переїзду вразило вас найбільше?

Це зовсім інший світ. Але важко відповісти, бо я тут уже стільки років, що перші враження давно стерлися. Пам’ятаю тільки перші п’ять хвилин: я вийшов і подумав: «Що я тут роблю?» Суцільний хаос — всі штовхаються, таксист намагається обдурити. Ти нічого не розумієш, не знаєш мови — класика.

Але я приїхав без упереджень, знав тільки про Майдан та ті події. Тому в мене не було культурного шоку — я був відкритий до всього. Плюс було літо — а воно тут дуже приємне. Атмосфера була така, якої я вже давно не відчував у Парижі. Ніби життя сповільнюється.

Ви знаєте українську мову. Почали вчити після переїзду? Складно було? 

Почав вчити не одразу. Я зробив типову помилку для іноземців: оселився в хостелі, оточив себе людьми, які розмовляють англійською — так комфортніше. Але це лише тоді, коли твій побут тимчасовий.

Коли ж починаєш жити тут — потрібно оплачувати комунальні, розв’язувати побутові проблеми, йти до лікаря та навіть елементарно купити туалетний папір. Так поступово я й почав вчити. 

Я не володію мовою вільно, але спершу ще зробив одну типову помилку — почав вчити російську, як і багато іноземців у пострадянських країнах. Не скажу, що шкодую — завдяки цьому вивчив базову граматику. Але мені, якщо чесно, не подобалося звучання російської — воно занадто грубе.

Мої друзі говорили або англійською, або російською. Я почав ставитися до мови серйозніше лише після повномасштабного вторгнення. Тоді займався по 2-3 години двічі або тричі на тиждень. Підтягнув знання, повторював, багато слухав, як говорять інші. Спершу просто копіював.

Зараз я й досі пишу, як п’ятирічна дитина, чесно, — великими друкованими літерами. Курсив для мене — проблема. Але говорити можу нормально.

Де ви встигли побувати в Україні до початку повномасштабного вторгнення? Що з поїздок запамʼяталось найбільше?

Був у Харкові, у Черкасах, у Чернівцях, бо просто було цікаво. В Одесі теж. Але на Південь і Схід не дуже їздив. На Півдні був лише тоді, коли висвітлював події в Авдіївці та війну.

Але загалом — повномасштабне вторгнення стало тим моментом, коли я справді почав відкривати для себе країну.

Як для вас почалося 24 лютого 2022 року? 

Як у всіх — з гуркотом. Прокинувся десь о 4:15 — перші ракети. Спочатку я навіть не зрозумів, що сталося. Лише після другого вибуху, коли все затрусилося, усвідомив — почалося.

Подзвонив мамі, вона плакала. Питала: «Ти повернешся додому?» Я відповів: «Ні». Це історія, яка твориться на наших очах. Я маю бути тут.

Наступні кілька днів були ніби з іншої реальності. Порожній Київ, апокаліпсис. Вперше в укриттях, у метро. Ми підготували «тривожні валізки», але, як з’ясувалося, вони були надто важкі, ми поклали забагато всього. Зрештою, вирішили залишатися вдома, бо у нас був довгий коридор — це було безпечніше.

Це не перший мій досвід із вибухами, але вперше — в умовах цивільного життя. Я тоді навіть не розумів, як працюють дрони. До мене в перші дні прийшли друзі, і я нервував, бо вони говорили надто голосно. Я думав, що дрони можуть нас почути. Абсурд, звісно, але це була нова реальність.

У цей період ви працювали в Kyiv Independent. Розкажіть загалом, що відбувалось всередині медіа, яке було одним з основних каналів виходу на світову аудиторію?

Ми розуміли, що щось буде. Пригадую, за тиждень до початку вторгнення ми мали загальну зустріч у редакції, де всі обговорювали план: залишатися в Києві, їхати на Захід України, виїжджати за кордон. Ми вже мали це в голові. Повністю підготуватися неможливо, але ментально ми, можливо, були трохи більш готовими.

На початку, звісно, було сумбурно — треба було терміново запускати стрічку новин. Перші три дні були божевільними. Деякі мої колеги, які ночували в мене через триденну комендантську годину, працювали над стрічкою майже без сну. Дехто не спав по 24 години.

Це було безумство. Але все спрацювало. І, чесно, вибору в нас не було. Хоч я вже не працюю в Kyiv Independent, але те, що ця команда зробила — вражає. Я не про себе — я не хвалю себе. Але те, що вони витягнули в таких умовах — це неймовірно. Адже це не як працювати журналістом на війні десь далеко. Тут війна буквально на порозі. Тобі треба писати спокійно й об’єктивно, знаючи, що, скажімо, твої батьки в потенційно окупованій зоні. І, можливо, ти вже не зможеш до них повернутися.

Я не українець, не можу говорити від вашого імені. Але уявляю, наскільки важко це було — писати, що місто окуповано, знаючи, що твої рідні там. Це страшенний психологічний тиск для журналіста.

Ви залишались у Києві весь час чи кудись виїжджали після 24 лютого? Були думки виїхати за кордон?

Виїжджати з України я не планував. Але десь у середині березня, коли росіяни наближалися до Києва, мені подзвонив один знайомий — зараз він директор «Репортерів без кордонів». Сказав, що вони створюють центр із постачання журналістам бронежилетів тощо. Запропонував мені координувати це у Львові.

До того ж росіяни наближалися, моя дівчина була зі мною, а я знав, що росіяни роблять із людьми, особливо з жінками. У мене були жахливі картини в голові. Тож я вирішив поїхати до Львова і зайнятися цією справою. Моя колишня тепер незадоволена цим рішенням. Вона казала: «Ми могли залишитися, вони ж не взяли Київ». Але ж звідки мені було знати? Я не провидець.

У Львові я був півтора місяця, а потім повернувся. Мені дуже не вистачало цього міста. Львів хороший, але я люблю Київ.

Якщо згадати найбільш знакові історії останніх трьох років, які ви висвітлювали, — що одразу спадає на думку?

Після початку вторгнення я почав висвітлювати війну. До того займався економічною тематикою. Це було моє свідоме рішення — змінити профіль.

Мабуть, перша важлива історія, що спадає мені на думку — це розслідування про камери тортур у Харківській області. Я намагався відтворити, як російські військові вибудували цілу систему: від Куп’янська до маленьких сіл. У них були списки. Вони везли людей у Куп’янськ на «перевиховання», або у Вовчанськ — на тортури.

Йшлося про ветеранів АТО, про чоловіків — усіх, кого вважали підозрілими. І мене вразило, наскільки це було продумано. Це не виглядало як спонтанна помста — це була система: приїжджали агенти ФСБ, був цілий механізм.

Для мене це має ознаки геноциду — через сам намір. Ти ж не везеш у країну мішки для трупів і мобільні крематорії, і не викликаєш офіцерів ФСБ з Москви, якщо не маєш наміру знищувати населення. Це мене справді вразило. І, звісно, самі камери тортур — таке не забувається.

Друге — поїздка в Миколаїв. Я тоді брав інтерв’ю у мера, і трапився удар касетними боєприпасами. Ми приїхали одразу після. Тіла лежали всюди. Це дуже сильний шок.

Третє — перше повноцінне інтерв’ю українською, з Жаданом. Я справді хотів докласти зусиль. Це було в Харкові, в маленькому ляльковому театрі, який перетворили на волонтерський центр. Я отримав справжнє задоволення. Це був такий нереальний момент — сидіти в порожньому театрі з Жаданом і говорити про літературу. Посеред війни.

Четверте — про секс-працівниць. Про те, як війна погіршила їхні умови праці. Через комендантську годину вони залишалися з клієнтами на всю ніч. Або працювали з клієнтами з ПТСР, які бували агресивними. Звісно, умови в них і до того були не найкращими, але під час війни стало ще гірше.

А яка поїздка була найнебезпечнішою? 

Напевно, та сама, де я досліджував камери тортур. Я фотографував, і тільки потім зрозумів, що поруч — військова база. Побачив шолом українського солдата — здається, він збирався сказати мені, щоби я припинив фотографувати.

І буквально одразу ми почули «пффф» — летіла міна. І так, почалося. Ми мусили бігти в укриття. Це було, м’яко кажучи, небезпечно. Але памʼятаю, що тоді мені навіть інтуїція підказувала, що щось буде не так. Це важко пояснити, але було внутрішнє передчуття, що ця поїздка — не з легких.

Як вдається зберігати ментальне здоровʼя з такою роботою?

Їм. Жартую. Я намагаюся жити нормальним життям. Ходжу гуляти, бачуся з друзями, трохи читаю. У мене спокійне життя. Ну, я збрешу, якщо скажу, що не тусуюсь — часто проводжу час з друзями. Але коли вдома — люблю, щоб усе було чисто, охайно. Це не зовсім «дзен», але я намагаюся створити якомога спокійніше середовище вдома. І, мабуть, саме це мені й допомагає.

У вас є собака, якого ви забрали з фронту. Розкажіть, як це сталось.

Цього пса евакуювали під час повені в Новій Каховці. Потім минуло десь пів року — він провів цей час у притулку. А я хотів собаку, тому й поїхав саме туди. І ось ми вже живемо разом із вересня минулого року.

Зараз ви працюєте з United24 Media. Розкажіть більше, чим ви займаєтесь?

Я працюю там із серпня. У Kyiv Independent я переважно писав, а тут займаюся відеозйомкою репортажів, бо хотів спробувати попрацювати в іншому форматі. Мені подобається.

Вочевидь за роки вторгнення ви багато спілкувались з журналістами з різних країн. Що загалом ви можете сказати про рівень і якість висвітлення війни в Україні за кордоном? 

По-різному. Чесно кажучи, це, мабуть, одна з найбільш задокументованих воєн в історії — завдяки соціальним мережам і журналістам. І загалом висвітлення хороше. Те, що тема досі в заголовках — вже підтвердження.

Бували проблеми з так званими «парашутними» журналістами, які перескакують з одного конфлікту в інший, майже нічого не знаючи про контекст. Вони можуть пробути два тижні й називати війну з 2014 року громадянською.

Що мені подобається — це те, що українські журналісти не поступилися і не погодились просто бути продюсерами для іноземних колег. Вони заявили: ми самі можемо робити журналістику. Це потребувало часу, це було і залишається складно, але це є. 

А коли ви востаннє були у Франції й чи загалом часто буваєте за кордоном? Що відчуваєте в цей момент, залишаючи Україну?

У Франції був торік. А за кордоном буваю час від часу. Але дедалі частіше просто буваю в Кракові — туди зручно добиратися. З собакою трохи складніше — у літак не візьмеш, треба все планувати заздалегідь. Але я стараюся раз на пів року виїжджати. Бо коли занадто довго сидиш на одній темі, втрачаєш фокус і пропускаєш вдалі ракурси, нові ідеї. Але я залежу від новин. Якщо щось серйозне трапляється, хочу бути поруч.

Взагалі коли я вперше повернувся до Франції у 2016 році, вже знаючи, що триває війна, мене обурювало, що французам було байдуже. І це відчуття ще поверталося у 2022-му. Але потім я зрозумів: люди мають своє життя, свої проблеми. Так, це не війна, але якщо мій друг не може знайти житло чи довго без роботи — це теж проблема. Я не можу вимагати від нього стежити за новинами.

Але я не терплю, коли мені пояснюють ситуацію в Україні через призму російської пропаганди. Таких людей треба посилати. Вони мали час розібратися, а вирішили вірити брехні. І це боляче, коли хтось у Парижі починає мені пояснювати, що відбувається в Україні. Ей, я взагалі-то тут живу.

Особливо бісить, коли ці люди не можуть навіть знайти на мапі Харків, Львів чи Запоріжжя. Про Донецьк я вже мовчу. Я не проти обговорення війни. Але коли я особисто записував свідчення тих, хто вижив після тортур, бачив шрами, бачив камери — а мені кажуть, що «це все не так», я уникаю таких людей. Я не збираюся витрачати дорогоцінний час, щоб доводити очевидне тим, хто не хоче слухати. Зараз починаю розуміти — якщо людина повірила в російську брехню, я один її не переконаю.

Я якось говорив із юристом, який розслідує воєнні злочини РФ, щоб передавати їх до міжнародних судів. Я спитав його: яка у РФ лінія захисту? І знаєте, її просто немає. Вони постійно змінюють версії. Краматорськ — спершу: «цього не було», потім — «це не ми», потім — «там були військові». І так постійно. Те ж саме з MH17. Є фото, є кадри, є свідчення. Але все одно з боку РФ — суцільна брехня.

Що вас змушує лишатись тут і бути з Україною в цей складний час?

Я залишаюсь, бо відчуваю це своїм домом. Мене мотивує те, що я справді почуваюся тут краще, попри всі труднощі, ракети, небезпеку. Може, саме через це мені тут і комфортно — трохи залежу від адреналіну. У мене є друзі в армії. Якщо вони тримають лінію фронту, то я тим паче маю виконувати свою роботу — значно легшу, ніж їхня.